Суханов зізнається: для нього Росія викреслена назавжди, а найбільшим болем та особистим ударом стало закриття головного проєкту його життя
Олексій Суханов пройшов шлях від відомого телеведучого до актора, опанував українську мову з нуля, зробивши її власною принциповою позицією, та відверто переосмислив своє ставлення до світу через досвід війни та особистих трансформацій.
В інтерв'ю для Wave RBC.UA Олексій Суханов розповів про знімання в серіалі "Пригоди козака Виговського", глибину української мови, важкість сприйняття сучасного суспільного хейту, роботу над шоу "Говорить Україна" та власне бачення сенсу життя і любові до людей.
Головне з інтерв'ю:
- Досвід знімань у пригодницькому серіалі "Пригоди козака Виговського" став для Суханова ковтком свіжого повітря та можливістю спробувати себе в новому творчому амплуа.
- Актор вважає українську мову значно глибшою та чутливішою за російську, а її опанування – обов'язком і питанням поваги до країни, у яку він свідомо емігрував.
- Олексій Суханов повністю викреслив для себе Російську Федерацію зі світової мапи, вважаючи її неспроможною розвиватися як демократична держава.
- Телеведучий болісно сприйняв закриття шоу "Говорить Україна", проте пишається реальною допомогою багатьом його героям.
- Через пережиті стреси артист уже понад шість років живе з цукровим діабетом, але продовжує працювати та свідомо захищає своє особисте життя від публічності, вважаючи, що щастям потрібно насолоджуватися, а не хизуватися.
Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave.
Про знімання серіалу "Пригоди козака Виговського"
– 31 серпня ми побачимо прем'єру серіалу "Пригоди козака Виговського", де ви зіграли писаря. Розкажіть про цю роль. Я так розумію, що це була перша ваша роль в такому грандіозному кіно?
– "Виговський" – це пригодницький серіал. Він з елементами гумору. звісно, не без історизму, тому що були певні постаті в історії України, але не можна назвати його історичним серіалом за жодних обставин.
Це пригодницький серіал для того, аби навіть трохи іронічно подивитись на те, що було в нашій історії до цього, з чим ми прийшли в сьогодення, чи відпрацювали ми певні помилки. Не тільки на рівні політичної системи, а взагалі нашого побутового життя і стосунків між людьми.
Роль пречудова, робота з Семеном Горовим – це щастя. В оточенні справжніх зірок, яких ти особисто знаєш чи чув про них, а ще й попрацювати з ними.
– Чим особисто для вас стала ця роль?
– Це стало для мене ковтком повітря, додатковим досвідом і, звісно, можливістю відволіктися і спробувати себе трохи в іншому, зараз цікавішому для мене.
– Ваша роль писаря має щось спільне із самим Олексієм Сухановим? Чи вам довелося перекроїти себе під образ?
– Ми всі трохи схожі одне на одного, і писар тут не виняток. Я думаю, що, звісно, є, тому що не можна не знайти щось свого в тому персонажі, який ти намагаєшся створити.
Звісно, ти закладаєш своє бачення. А якщо ти закладаєш своє бачення, то ти вже трохи стаєш тим героєм, якого граєш на екрані. То я думаю, що так, звісно, є.
Олексій Суханов у ролі писаря в серіалі "Пригоди козака Виговського" (фото: пресслужба 2+2)
– А на екрані ви себе як сприймаєте? Ви можете спокійно дивитися свої роботи?
– У мене до себе завжди вкрай багато запитань. У будь-чому. І так було завжди – і на телебаченні, у будь-якому жанрі. Чому мені й цікаво подивитися "Виговського" – мені просто вкрай важливо оцінити та самому зробити певні висновки. Не після того, як хтось мені щось скаже, а самому переконатися, подивитися і проаналізувати.
– А ви самокритична людина, так?
– Я дуже самокритична людина. При тому я вважаю, що себе не можна "їсти".
– Ви навчилися це робити – не "їсти" себе – чи в якийсь момент дійшла межа?
– Ну, звісно, я ж дитина радянського минулого. У нас всіх рівняли під стандарти, а потім порівнювали, і була певною мірою… Я не можу сказати, що то була дитяча травма, але я досі про це згадую.
Коли ти дитиною дивишся "Єралаш", і хтось, можливо, не навмисно, скаже: "Ось бачиш, а ця дитина вже знімається в кіно". А це зараз як називається? Газлайтинг і аб'юз.
І ти у своїй маленькій дитячій голові починаєш думати про себе: "Напевно, я не зовсім такий". Ти починаєш створювати собі комплекси. Я це відчув вперше саме в дитинстві. Потім я час від часу повертався до цієї думки й вважаю, що не треба так нікому казати.
– Ви легко довіряєте людям?
– Якби ви мені це запитання поставили два роки тому, я сказав би, що легко. А зараз у мене взагалі… Я бачу те, що відбувається у світі, і зараз я не можу сказати, що легко довіряю людям. У мене ще є певні недоліки, коли я намагаюся зберегти надію, що люди думають в певних ситуаціях так, як я, і вчинили б так, як я вчинив би. Але це не так.
Я можу точно сказати, що в мене величезне розчарування у людському світі. І навіть коли мене одного разу спитали: "Кого ви врятуєте: людину чи тваринку?", я врятую тваринку. За відсутності аналітичних здібностей, які надала природа людям, вони чесні, вони щиріші та чистіші в будь-якому сенсі за нас.
Аналітичні функції, які подарувала нам природа, ми по-іншому використовуємо, і це стає величезною проблемою для нас самих і для тих тварин, які змушені жити в людському світі. Я вибираю тварин. Я їх люблю більше за людей.
Про допомогу безпритульним тваринам
– Ви багато допомагаєте безпритульним тваринкам, які постраждали від людських рук. Чи не було у вас думок розширити цю допомогу, наприклад, до цілого притулку або якихось таких масштабних проєктів?
– Я не буду зараз вам розповідати про всі свої ідеї, але я вам можу сказати тільки одне: той час, коли я спокійно і тихенько закінчу те, чим займався понад 30 років, добіжить свого кінця, і нарешті я займусь саме цим.
Тому що це величезне щастя – провести ту частину життя, яка тобі відведена, в оточенні саме тих, які знають, що таке вдячність
– Але кажуть, що тварини не відчувають таких емоцій.
– Кажуть дурні це. Кажуть ті, хто не зростив собі ту саму людину, про яку ми щойно сказали, які хворіють на егоїзм, які чомусь вважають, що в інших немає ані душі, ані спроможності відчувати.
А тварини відчувають так само як і люди. Принаймні відчувають. А те, що вони дійсно випромінюють ще й любов, і почуття в них є – це точно так само, і це безсумнівний факт. А біль і зраду вони відчувають і переживають не гірше за нас.
Тому мені більше шкода тварин, тому що люди можуть звернутися по допомогу. А куди йти хвостику, до кого? До Департаменту соціального захисту населення?
Про вивчення української мови та Росію
– Олексію, я без перебільшення можу сказати, що я виросла на ваших програмах.
– Ой, в такі моменти я відчуваю себе антикваріатом (сміється).
– Коли я стала старшою, я вам скажу чесно, для мене стало величезним відкриттям, що ви народилися не в Україні. Що мене дивувало найбільше – це ваша мова. Ви досконало говорите українською мовою, і це дуже приємно слухати. Розкажіть, як ви вивчали? Чи був мовний бар'єр?
– Бар'єр завжди. Російська та українська – це абсолютно різні мови. Українська глибша, більш чутлива і більш випукла.
У російській є слово "любовь". Воно характеризує любов батька чи матері до дитини, друга до подруги, тітки до племінника, коханого до коханої. А в українській є слово "любов", яке використовується, якщо ми говоримо про любов батьківську чи дружню, а є слово "кохання", яке використовується тільки для взаємин.
І з "взаєминами" та сама історія. Ми ж не можемо сказати, що у нас з вами взаємини. У нас стосунки, а взаємини – тільки між коханими людьми. А стосунки – між колегами, між друзями, між сусідами.
Це свідчить про розвиненість, про глибину, про яскравість і різнобарвність мови. Це спадщина.
Мовний бар'єр, звісно, був. А як же? Його не може не бути. Але якщо є ціль, то перешкод майже не існує. Я емігрував до України не для того, аби провести тут рік-два-три. Я емігрував з думкою, що я хочу тут жити.
А як можна жити в країні й не знати її мови? Я не уявляю. Я не уявляю для себе, як можна жити й не тільки не користуватися мовою, не розмовляти нею, а зневажати її. Як?
Я думаю, що це навіть не ознака людини свідомої, коли вона… Ну так сталося, справді виховувалася в російськомовній родині. Ну так і що? Ну ми в таких обставинах жили, але зараз часи змінилися.
Не тільки нічого поганого немає в цьому, але ж це вимога часу, і ти доводиш, що ти людина. Мені здається, що це просто було питанням не тільки поваги та любові, але й питанням мого принципу.
– Бувають і зворотні принципи. Напроти мене тут сиділа Анастасія Приходько, і вона розмовляла зі мною російською мовою. Це був її принцип, тому що їй дозволяє про це Конституція, так вона мені сказала.
– Настя взагалі така протестна людина.
– Так. Але менше з тим, вона є лідером думок для певної частини українців, які підтримують її. Чи не виникає у вас такого дисонансу, коли ви з нуля вивчили мову, а люди, які тут народилися, виступають проти цього?
– Ви знаєте, я дивлюся на цю проблему – а це є дійсно проблемою – зовсім з іншого боку. Мені здається, тут треба увімкнути педагогіку і бути хитрішим. Це протистояння, як ми розуміємо, з тезами руського миру. Вони не можуть вгамуватися і продовжують таку гібридну війну. Це факт.
Коли вперта людина, яка не хоче переходити на українську, розуміє, що тут, в її країні, в Україні, де панує українська (і вона має бути єдиною державною, жодної іншої мови не може бути державною), вона тут захищена, у неї є робота, захист суддів, правоохоронної системи, соціальний захист… Розумієте? З іншого боку треба заходити, тоді українська сама по собі увійде в цю людину.
– Розкажіть, чому тоді, коли ви емігрували, ви вирішили їхати саме в Україну, а не просто десь за кордон, як це у 22-му році робили росіяни, які не підтримували повномасштабну війну?
– Тому що та країна, в якій я народився і провів все своє доросле життя, зробила абсолютно неприпустиме. Вона зробила зло, як і завжди. Я з 2012 року почав працювати в Україні. Я бачив життя тут зсередини.
У моєму світі є категорія поваги. Не можна заходити без стуку у двері, не можна брати чуже, якщо ти хочеш, щоб тебе не турбували без стуку і не брали твоє. Це фундамент.
Я не зрозумів, чому раптом ці "зелені чоловічки" з'явилися в Україні. Я вважав і вважаю, що це неприпустимо: окупація Криму, схід України, ці якісь незрозумілі "ДНР", "ЛНР". Це поза межами права. Тому я приїхав сюди, тому що я вже тут був, я був знайомий з людьми, я знав, що Україна нічого поганого не робила.
Ми навіть не заглиблюємося в історичний аспект, хто першим взагалі з'явився. Ми його навіть за дужками залишаємо, ми просто беремо сьогодення: це незалежна країна. І ти не маєш права – подобається тобі чи не подобається – втручатися і відбирати території, анексувати їх. Не маєш жодного права.
Тому я приїхав до України, тому що вважав, що все, що дозволяється Росії, – це неправильно. А дозволялося і до цього багато. До України була Грузія.
– Попри це все час від часу ми чуємо тези про те, що рано чи пізно Україні та Росії доведеться помиритися. Що ви про це думаєте?
– Для мене особисто територія на світовій мапі під назвою Російська Федерація викреслена назавжди.
Я народився там, я знаю: вони неспроможні вилікуватися раз і назавжди. Там не було жодного випадку в історії так званої Росії, який би вона продемонструвала на користь свого розвитку. Були спалахи, але вони були нетривалими.
Це свідчить про те, що вона не дієздатна як демократична одиниця, держава. Про демократію там взагалі не йдеться, там ніколи демократії не було!
– Ваша цитата: "У 2014 році я приїхав в Україну з країни, де могли легко розіп'яти людину". Метафорично. Сьогодні ми спостерігаємо в Україні такий процес масового цькування в мережі, можливо, це десь і в особисте життя переходить. З останнього можемо пригадати Ольгу Мартиновську, Олю Полякову. Як ви вбачаєте, чи є якась принципова різниця в цьому аспекті між нами та Росією?
– Це така сама гібридна війна, про яку я вам згадав. Це ж не просто так виникає. Це сценарій. Це гібридні війни, які ведуться проти України не тільки на передовій, а ще й у такий спосіб, аби розхитати та посварити суспільство. Я не хочу в цьому брати участь. Я вважаю, що не треба вестися на ці провокації.
Я також вважаю, що треба дуже чітко добирати слова. Але в той самий момент Оля… Поділяю я її позицію чи не поділяю, але вона висловила свою думку. Її думка така.
З пані Мартиновською і з Машею для мене це було шоком. Я не знаю, з чого там реготати. Це якраз про людяність і про те, що ми сатаніємо, а потім якось починаємо з цього реготати.
Я єдине, що можу сказати: я тримаюся осторонь всього цього хейту. Мені це не подобається. Хейт виснажує, він, можливо, відволікає. І це засоби саме маніпулятивного керівництва. Але я не хочу в цьому брати участь. Я для себе зробив певні висновки. Я не думаю, що тут моя оцінка вкрай позитивна.
Про ток-шоу "Говорить Україна" і його закриття
– Олексію, величезний розділ вашого життя – це ток-шоу "Говорить Україна". Я думаю, що саме це й принесло вам впізнаваність і популярність. До речі, а ви відчуваєте себе зіркою?
– Я вам можу чесно сказати. Ось коли це на користь – я можу скористатися, наприклад, щось таке вирішити, якесь питання, щось допомогти чи зателефонувати – то це мені подобається. А так я не зациклений на цьому.
Ось іноді запитують: "А як це – виходити на вулицю?" Господи, я нормально пересуваюся вулицею, іноді не помічають, іноді підходять фотографуватися, і я ніколи не відмовляю. Так, а чому я маю відмовляти? Якщо я можу поділитися моментом радості, а якщо це радість для людини – то чого я не сфотографуюсь?
– Я думаю, що багато українців вас приймають як такого близького друга, можливо.
– Це неоціненно.
– Повертаючись до "Говорить Україна", для багатьох попри велику соціальну частину цього шоу воно було таким аспектом насмішок. Чим для вас був цей проєкт?
– Він був для мене насамперед майданчиком, на якому я висловлював своє бачення того, що треба робити, аби життя наше змінилося. Саме тому наш майданчик не любили ніколи посадовці, чиновники та священники.
– А священники чому?
– Тому що були моменти, коли вони починали вести таку маніпуляцію, що я не міг стриматися. Вони одного разу виправдали чиновницю, яка не зробила вкрай важливу річ, і це вплинуло на життя дитини.
Іншим разом вони почали казати, що чоловік не може кохати чоловіка, а жінка – жінку, тому що в нас і такі програми були, і я повстав. Тому що у кохання немає статі. Кохання – це є кохання. І не треба пхати свого носа в чуже життя, а насолоджуватися і будувати треба своє життя.
Тільки нещасливі люди можуть, до речі, займатися хейтом. Тому що, коли людина щаслива, вона насолоджується своїм щастям, їй нема коли цим займатися.
І ні мені, ні комусь іншому, ні священнику, ні попу не вирішувати, чи може людина кохати, чи ні. Це історія тільки двох. Тільки виключно двох. А попи мають займатися своєю справою – виховувати любов своєї пастви до тварин. Давайте з цього почнемо.
– Як ви сприйняли закриття проєкту?
– Це був удар, тому що це була дитина для мене. Це був найголовніший проєкт мого життя. Соціальне мовлення, 11 років. Це був удар. Це була наша родина.
І я вам можу сказати, що кожна історія була справжньою, правдивою, і багато кому ми допомогли. Це досі гордість для кожного з нас, хто був причетний до проєкту "Говорить Україна". Зараз я дізнаюся новини про деяких наших героїв і бачу, як розквітло їхнє життя і як людина насолоджується, а головне – живе. І це ж величезне щастя.
– Тобто ви підтримуєте зв'язок чи вам передають?
– Іноді з деякими так. Не з усіма, тому що з усіма не можемо підтримувати зв'язки. Були й провали, бо людині давали можливість, а вона не використовувала її. Ми не будемо на ланцюгах тягнути в рай.
Внаслідок того що це були справжні історії з життя, і викладався я на майданчику на всі 100%. У мене підвищувався тиск, мені ставало зле, я наступного дня не міг нікуди йти, бо був настільки виснажений, але я робив свою справу, за яку мені не соромно.
Хто і як до цього ставився, хто це знецінював чи просто робив з цього посмішки – ну що ж… Мені не соромно за цю роботу, тому що є люди, яким ми допомогли.
– Який вектор розвитку ви вбачаєте для себе надалі? Що ви хотіли б для себе далі?
– Я б хотів для себе далі мирного життя в нашій Україні. Це, звісно, по-перше. І перезавантаження системи в будь-чому, щоб кожна людина відчувала себе захищеною.
Про життєву філософію та особисте життя
– В інтерв'ю Маші Єфросиніній ви сказали, що не боїтеся померти. Чому?
– Так, а чого боятися смерті? Шекспір одного разу написав: "Пекло порожнє, всі чорти тут".
Я теж вважаю, що насправді пекла і раю не існує, і ми всі тут у великій в'язниці відбуваємо якесь покарання за попереднє життя. Хто стає людиною (не народжується людиноподібною істотою, а стає людиною), той покарання проходить, відбуває, і тоді, можливо, десь Едем ще існує.
– А чи є щось, що ви не можете собі пробачити?
– Напевно, ось це бажання постійно про щось подумати… З одного боку це дуже круто – думати, а з іншого боку – це додає тобі постійно якихось проблем. І ось такий тягар у тебе виникає від цього критичного мислення і роздумів. Але принаймні так відповідальніше і цікавіше. Не думати простіше жити.
– Про вашу першу дружину та останній рік вашого подружнього життя ви сказали: "Вона терпіла мене".
– Так, Оля терпіла мене.
– У вас настільки складний характер чи це пов'язано лише з тим періодом життя?
– Я Козоріг. Він взагалі некерований. І ще й впертий. Я маю на увазі, треба завжди якісь підходи шукати. А ще тоді, знаєте: молодість, кров… Потерпала Олечка від мене.
Але я їй настільки вдячний, тому що вона подарувала мені стільки сил, стільки справжніх емоцій! І вона зробила так багато для мене: і приємні моменти, і наші круїзні мандрівки… І взагалі намагалися зберегти сім'ю, але не сталося. Ну, напевно, так долею було вирішено.
Але я їй дуже і дуже вдячний за ці 13 років, які ми були разом. Вона неймовірна. І я ніколи не припиню казати, що я їй вдячний.
– Ви з того часу змінилися чи близькі люди, як і раніше, терплять вас?
– Дуже змінився. Дуже змінився, дуже. Але все одно впертий і все одно, ви знаєте, некерований.
– Ви сьогодні згадували, що у вас є встановлений діагноз – цукровий діабет. Наскільки мені відомо, його люди отримують через великий стрес у житті. Як ви про нього дізналися? Що стало каталізатором цього?
– Випадково я дізнався. Не люблю я про хвороби про свої говорити. У людей набагато більше зараз проблем. Коротко відповім, якщо ви дозволите.
Дізнався я зненацька вже десь на шостому році існування цього цукрового діабету, коли мені дійсно взагалі уже не було сил, і коли лікар подивився на мої аналізи та вкрай розгублено сказав: "Я не знаю, як ви ще тримаєтеся".
Але я змушений був працювати, сил не було… І у такий спосіб я і дізнався про свій цукровий діабет. Але я можу сказати, що зараз буде дуже багато випадків всього цього, тому що цукровий діабет – це не тільки від солодощів. Це стреси, у цьому величезна проблема.
– Я думаю, що ви зі мною можете погодитися, що останні кілька років повномасштабної війни якось ментально стало складніше сприймати, проживати. На цьому фоні чи не хотілося вам поїхати з України?
– Вже ось останнім часом, коли там, знаєте, поблизу так пролітало… Взимку, коли місто не прибиралося, коли то опалення немає, світло теж вимикали, проривало, і сніг… Звісно, це були такі шалені думки, вони недовготривалі.
Коли ти йдеш містом і тобі кажуть якісь приємні слова і кажуть, що ваша робота допомагає… Я не знаю, як після цього поїхати, якщо чесно.
Хоча я абсолютно впевнений, що людині життя дається для того, щоб жити. У мене немає жодних засуджень стосовно тих, хто поїхав. Людина повинна жити. Якщо хочете в моїй філософії вони роблять все, аби вберегти український код у такий спосіб. І вони мають на це право. Людина має жити.
– Ви взагалі не розповідаєте й не показуєте своє особисте життя. Це ваше рішення чи рішення вашого…
– Ні, це моє рішення. Так, а нащо? Я не живу на вітрині. Я звичайна людина, у мене немає нічого такого, щоб влаштовувати шоу з цього. Я вже якось сказав: щастя дано задля того, аби ним насолоджуватися, а не хизуватися ним.
Ти насолоджуйся, щастям не хизуйся. Я не маю нічого проти, коли люди про це кажуть, показують. Я просто для себе так вирішив. А потім у мене думка: а от зараз може подивитися людина, у якої війна відібрала кохану людину, і їй боляче. А тут Суханов зі своїм особистим щастям.
– У попередніх інтерв'ю ви кілька разів повторювали одну й те саме запитання: "За що любити людей?" У цей період життя ви знайшли відповідь?
– За те, що людяність допоки жива.